|
|
Українці останнім часом отримали вдосталь приводів скептично дивитися на "Стару Європу", тобто ті держави-члени ЄС, що до падіння комуністичної системи складали Європейське економічне співтовариство (ЄЕС), кілька десятиліть крок за кроком займалися практичною інтеграцією своїх економік та суспільств, досягли на цьому шляху чималих успіхів, а відтак вважають себе взірцями істинних чеснот Старого Світу.
Причин тут вистачає, власне, їх аж забагато: починаючи від неприховано хамського поводження до українських громадян з боку посольств та консульств, органів влади та поліції, бізнесових та журналістських кіл (ясна річ, ідеться не про 100% персоналу відповідних структур, але про переважну більшість публіки, з якою стикається українець і яка публічно оцінює його самого та Україну) – і до відвертого запобігання західних політиків перед Кремлем, яке дуже часто переходить усі можливі і неможливі межі.
Досить згадати висновки комісії ЄС, яка розслідувала торішню війну на Кавказі і дійшла висновку, що та війна почата Грузією, хоча російські регулярні війська за добу до початку масованих бойових дій увійшли на юридично визнану грузинську територію. У такому разі Другу світову війну розпочали Велика Британія та Франція, які напали на Німеччину, втрутившись у німецько-польський конфлікт (до речі, саме це і стверджували 1939 року Адольф Гітлер та Йосиф Сталін). А Гітлер змушений був захищати права співгромадян від злобних ляхів (аналогічні пояснення щодо введення своїх військ у Південну Осетію дала Росія, і ЄС це все проковтнув, хоч і дещо скривившись). Ще один приклад – новорічний: голова Європарламенту Єжи Бузек був шокований затриманням у Москві лауреата Сахаровської премії правозахисниці Людмили Алексєєвої. У заяві Бузека було сказано, що його "глибоко й особисто" вразив той факт, що 82-річна жінка провела ніч в міліцейській кімнаті. "У демократичній країні у людей має бути право на організований протест, навіть против уряду і влади. Свобода слова і висловлювань – це одне із основних прав людини", – наголосив голова Європейського парламенту. Скажіть, будь ласка, як і чому могло поляка Бузека вразити затримання "кремлівськими чекістами" правозахисниці, що вийшла на мітинг, щоб захистити Конституцію (!!!) РФ? Чи пан Бузек слабує на тяжку форму склерозу, що не пам’ятає аналогічні дії польської влади у 1980-х? Чи він щиро увірував у демократичні чесноти Путіна і Ко?..
Але всі ці причини є радше тактичними, хоч відповідна політика ЄС тяжко б’є по інтересах та гідності українських громадян (спробуйте-но одержати самотужки візу до Шенгенської зони...). Проте існують і стратегічні причини, які змушують більш, ніж скептично дивитися на "Стару Європу".
І головна з них – та, що цей (наразі домінантний!) сегмент ЄС послідовно і наполегливо руйнує саму європейську ідентичність і можливості подальшого розвитку європейської цивілізації, принаймні, на теренах Західної Європи.
Знов-таки, один із останніх за часом прикладів, який підтверджує цю думку.
У грудні на офіційному сайті Консервативної партії Великої Британії можна було купити "політкоректні" вітальні листівки, присвячені Різдву. Щоправда, згадка про Різдво і різдвяні події на листівках повністю відсутня. Замість Немовляти Ісуса і традиційних ясел з волхвами автори зобразили снігурів та лондонські червоні телефонні будки на тлі снігу. А побажання: "Щасливого Різдва!" поступилося місцем фразою: "З сезонним святом!"
І що цікаво: ще два роки тому лідер Консервативної партії Девід Кемерон публічно висміяв "політкоректні" Різдвяні листівки, назвавши нісенітницею твердження, ніби побажання "Щасливого Різдва!" може когось образити. Нині епідемія безмежної "політкоректності", а насправді відмови від власної національної та всеєвропейської визначеності інфікувала і його партію.
Дрібниця? Ні. Йдеться-бо про британських КОНСЕРВАТОРІВ, про той чи не останній потужний оплот традицій, на яких колись була вибудувана імперія з її "місією білої людини" (яка полягала не тільки у загарбанні заморських земель та боротьбі з державами-конкурентами – це робила й Російська імперія, - а й у підтриманні світового порядку та імплантації досягнень цивілізації на інших континентах) і завдяки яким "острів Джона Буля" витримав рік – з літа 1940 по літо 1941 року – у протистоянні з усім світовим тоталітаризмом. А ще йдеться про інваріант, який – разом із декількома іншими от уже майже дві тисячі років визначав те, що зветься Європою.
Адже Європа – це культурний регіон, який має спільні риси ментальності, спільні основні цінності, пов'язані з такою потужною духовною силою, як християнство. Відтак Римський Папа Іван Павло ІІ мав усі підстави домагатися, щоби в текст Європейської Конституції були записані слова про унікальну роль християнства в європейській історії і культурі. Як відомо, через протидію Франції та Німеччини це зроблене не було (ну, а потім, власне, і сам проект Європейської Конституції перетворився на щось малозрозуміле, на таку собі демо-версію у вигляді Лісабонської угоди...), хоча тільки недолугий політикан або постмодерний пофіґіст заперечуватиме, що європейська самосвідомість розглядала і переживала Європу як світ іманентного християнства, вбачаючи саме в ньому головну відмінність від інших культурних регіонів. І навіть революціонери-атеїсти на кшталт Маркса та Енгельса мислили категоріями християнства, ставлячи комунізм на місце Граду Божого, партію – на місце Церкви, а себе – на місце пророків істини.
Можна погоджуватися з думкою Томаса Манна, можна з ним сперечатися, але зігнорувати її неможливо. Цей німецький письменник, враховуючи, зокрема, і наслідки тоталітарних експериментів ХХ століття, писав: без християнства взагалі неможлива західна культура, воно надає їй глибину і перспективу, допомагає зберігати внутрішню форму і моральний закон, визначає її гуманістично-демократичний, а відтак і соціально-політичний характер, бо демократія, за Манном, якраз і є "політичним аспектом західноєвропейського християнства".
Ясна річ, християнство є дуже важливим інваріантом європейського світу, але не єдиним і не вичерпним (бо ж і Ефіопія здавна – християнська держава). Християнство, зазначав щойно згаданий Томас Манн, "є одним із двох стовпів, на котрих стоїть західна цивілізація, а другий – античне Середземномор'я". Іншим інваріантом європейськості, що бере витоки якраз із античності і стверджується завдяки релігійній Реформації, є право. Юридизм мислення та діяльності – одна з найважливіших рис європейського менталітету. І навіть тоталітаризм по-європейськи цілком закономірно був удягнений у шати закону. Досить згадати тезу диктатора Іспанії Франсіско Франко: "Друзям усе, ворогам – закон" (ясна річ, ішлося не про особистих друзів, а про політичних). В СРСР подібна теза звучала б, мабуть, так: "Друзям усе, вороги – поза законом".
Так от, саме ці два "стовпи" європейськості, власне, і третій її інваріант – нація як спільнота вільних громадян, - сьогодні серйозно загрожені.
Ось ще один британський сюжет, тепер уже на тему правосуддя. Якийсь час тому у Лондоні на 12 років був засуджений студент-гомосексуаліст Усман Дуррані, який під час статевого акту кілька разів ударив ножем у живіт та груди і в результаті вбив свого партнера Рода Холла. Останній – людина знана і багата – прагнув розірвати стосунки з партнером, котрий витягував із нього великі гроші, проте той запропонував на останок "незвичайний" статевий акт і, треба сказати, виконав обіцянку. Тобто йшлося про зумисне сплановане заздалегідь убивство, що "тягнуло" на десятки років тюрми, фактично – на довічне ув’язнення. Та незважаючи на те, що Дуррані визнав себе винним, він одержав досить м’яке покарання. Чому? Тому що ісламські радикали і місцеві правозахисники почали звинувачувати суддю у расизмі...
Ну, а що стосується нації... Мулла Омар Бакрі Мохамед, громадянин Сирії та Лівану, тривалий час проповідував у Британії (де мав постійний дозвіл на проживання) радикальні ісламські ідеї і проводив масові зустрічі мусульман, що живуть у країні, під гаслами: "Хто ти – мусульманин чи британець?" Урешті-решт терпець британської Феміди урвався і прокуратура порушила проти нього кримінальну справу після того, як він кілька років (!!!) нахвалював тих ісламістів, хто убивав британських солдатів в Іраку. Ясна річ, мулла дізнався від "доброзичливців" з прокуратури про намір заарештувати його і втік до Лівану. Бо ж за звинуваченням у державній зраді (а саме це йому хотіла інкримінувати прокуратура) "світила" вища міра покарання – довічне ув’язнення. Але з’ясувалося, що юридичні підстави для такого звинувачення відсутні. Ба більше: немає будь-яких юридичних підстав для суду над тими, хто закликає до джихаду всередині Британії і до знищення "невірних" на їхній Батьківщині, говорять правники. Максимум, у чому можна звинуватити численних проповідників радикального ісламізму на території Британії, так це "у закликах до замовних убивств". Теж начебто непогано, але... Ви думаєте, уряд Її Величності спробував домогтися видачі Омара Бакрі Мохамеда для суду над ним? Ні, він "героїчно" заборонив цьому глашатаю розколу всередині країни (а офіційно там живе близько двох млн. мусульман, реально ж – удвічі більше) в’їзд до Великої Британії...
Я навмисно беру прикладі із життя "Туманного Альбіону": там процеси тяжкої деєвропеїзації зайшли ще не так далеко, як на континенті. Там ще не судять за позовом правозахисників, як у Франції, таких людей, як Бріджит Бардо, яка була оштрафована на значну суму за начебто расистські висловлювання в її новій книзі. Все чудово: на початку 1960-х знаменита актриса відмовилася фінансувати ультраправих підпільників з ОАС, які вели збройну боротьбу проти влади, публічно заявивши: "Я не хочу жити в нацистській країні". Цей виступ міг коштувати їй життя, та Бардо не побоялася. Але варто їй було на початку XXI століття написати, що деякі (деякі, далеко не всі!!!) мусульмани у Франції поводяться мерзенно, як не змусили на себе чекати звинувачення у расизмі від "захисників демократії". І суд став на бік цих "захисників" – не може жоден мусульман у Франції поводитися мерзенно, це, як бачимо, привілей самих лише християн. А ще у Британії не діють поки що як голландська влада. У мусульманській початковій школі в Амстердамі велася пропаганду ненависті до представників інших віровизнань; зокрема, учням говорили на уроках, що немусульмани є людьми другого ґатунку і що християнство у майбутньому щезне. Міністерство освіти заявило, що ця школа "активно перешкоджає" інтеграції дітей у суспільство. І що ж уряд? Закрив школу, вислав з країни ісламських нацистів чи подав на них до суду? Ні. Уряд Нідерландів грізно урізав школі субсидії, і далі фінансуючи руйнацію своєї держави. Не дивно, що голландці в останні роки виїздять до Нової Зеландії чи Австралії, - а на їх місце з’являється одразу по декілька "нових" квазієвропейців.
Власне, в останньому й полягає корінь проблеми. Хоча християнство і є стрижнем європейської цивілізації, існують і європейські народи ісламської культури, - та це дещо інший, більш толерантний іслам, ніж в інших регіонах (досить сказати, що кримські татарки одержали виборче право на три роки раніше за американок). А серед 15 млн. західноєвропейських мусульман переважна більшість – це люди неєвропейської культури, які плекають своє неєвропейство і перед якими де-факто і де-юре капітулює ЄС. А чи має сенс інтегруватися з капітулянтами – чи/і перед Москвою, чи/і перед Меккою?
Сергій Грабовський
<<Вернуться в раздел
Комментарии
 |
Орест Фінкельштейненко-Забарський
|
2010-01-08 12:10:41 |
| |
Стояти осторонь інтеграційних процесів, які сьогодні охоплюють всю планету, ще не вдалося жодній країні. Хочемо ми чи ні, але крім внутрішньополітичних ритмів наше життя все більш підпорядковується глобалізованим ритмам, хвилям, інтернаціоналізації та інтеграції. Сьогодні Україна, попри відірваності значної частини економіки від глобальних ринків, змушена більш активно шукати вихід на виклики глобалізації (вступ до СОТ, доступ до міжнародних ринків капіталів ), вирішувати дилему про те, кому врешті-решт делегувати частину економічного суверенітету — Росії, з її проектом ЄЕП,. чи об’єднаній Європі.
Україна опинилася перед вибором — стати „зручною територією" чи „демографічним ресурсом", які поглинуть або Росія, або Європа; чи утверджувати власну спільноту — державу, здатну осмислити власну історію.
Відомий в радянські часи шестидесятник, нині народний депутат України, Лесь Танюк з приводу власної історії зауважив: „Ми мусимо переписати історію. Вона була написана з хибних позицій, фактів. Складається враження, що вся історія України є історія нещасть, обманів, злиднів."
0 |
3
|
Добавить комментарий
|
