|
|
Можливо, комусь те, що я сьогодні писатиму, видасться дуже радикальним. Мовляв, не можна так різко рвати з нашою історією. А хтось скаже, що радикалізму у моїх словах замало, бо я не пропоную змінити топоніміку Києва таким чином, що б назвати вулиці і площі ледь не виключно на честь командирів УПА та генералів УНР. Що ж, усім догодити неможливо, та я і не збираюсь це робити…
Так трапилось, що назви київські вулиць й до нині, великою мірою, відображають радянську епоху. Час ставить питання – коли, умовно кажучи, „комуняцькі” і „москальскі” вулиці в столиці незалежної України змінять свої назви на українські.
Скажімо, мене дуже дивує, що й досі одні з центральних вулиць Києва носять імена Пушкіна і Толстого. Очевидно, що це видатні й шановані у світі російські письменники, котрих ми всі дуже любимо та поважаємо. Але у часи СРСР ці вулиці назвали на їхню честь саме з ідеологічних імперських мотивів. Тому ці вулиці в центрі нашої столиці мають отримати назви українського історичного наповнення і звучання, а для Толстого і Пушкіна варто підшукати більш підходяще місце. Тим більше, що Лев Миколайович свого часу, завітавши до Києва, пробув тут аж два дні – місто, схоже, його не зацікавило...
Ми часто говоримо, що Київ – європейське місто. Київ дійсно є центром культури всієї України. І це не тільки центр культури України, бо ми ще й претендуємо, щоб нас визнавали в Європі. Тому навряд чи є доцільним, аби в центрі столиці стовбичили пам’ятники Леніну чи Щорсу, а рудименти комуністичних назв спотворювали культурний ландшафт столиці.
Водночас імена українських достойників мають знайти на карті Києва своє місце і гідне пошанування. Кілька років тому Київ проводжав у останній путь сестру одного із засновників руху шестидесятників Івана Світличного – Надію, котра тривалий час працювала на „Радіо Свобода”. Проживши 30 останніх років свого життя поза межами батьківщини, у далекій Америці, вона заповідала поховати себе поруч із братом Іваном і його дружиною Леонідою.
Ця сумна подія нагадала мені зустріч із пані Надією у Києві на конференції, присвяченій 50-річчю „Радіо Свобода”. Тоді ми говорили про те, що пам’ять Івана Світличного недостатньо вшанована в Україні й досі немає вулиці Світличного в Києві. „Штаб Світличного”, навколо якого гуртувалися в ті далекі 60-70 роки минулого століття найкращі молоді українські інтелектуальні сили Києва й України, знаходився на вулиці Уманській, 35. І не дивлячись на те, що вже 17 років українська держава є незалежною, ніхто навіть не спробував вирішити питання зі встановленням меморіальної дошки Івану Світличному на історичному будинку по вулиці Уманській, 35. Я вже не кажу про потребу створення у колишньому помешканні Івана і Леоніди Світличних меморіальної квартири-музею, присвяченої і їм, і всім шістдесятникам.
Це конче необхідно зробити, оскільки ще живі люди, котрі часто бували у Світличних й добре пам’ятають, де, що і як розташовувалося в цьому приміщенні. А експонати і меморіальні речі можна зібрати серед знайомих родини Світличних, частина ж із них знаходиться у тій квартирі Івана Світличного у Солом’янському районі, де він мешкав в останні роки свого життя.
Не варто переносити це питання на більш пізній час, бо чим більше його затягувати, тим меншою є можливість відновити інтер’єр квартири Світличних на вулиці Уманській, 35 у наближеному до первісного вигляду, яким він був у 60-70 роки ХХ століття. Ця квартира знаходиться у першому під'їзді будинку, зліва на п’ятому поверсі.
Пані Надія розповіла мені, що за якийсь час після смерті Івана Олексійовича у неї виникло бажання ще раз побувати у помешканні, де колись жив з дружиною її брат, і з якою у неї так було багато пов’язано. Вона подзвонила у знайомі до болю двері, і їй відкрили чужі люди. Коли пані Надія розповіла їм про те, хто вона така і чому прийшла, нові мешканці квартири без жодних вагань дозволили їй увійти. І вона опинилася там, де кувався спротив українських інтелектуалів тоталітарному радянському режиму...
Не думаю, що нинішній українській владі було б так важко вирішити позитивно питання з квартирою-музеєм Івана Світличного. Для цього необхідно відселити з цього помешкання родину, котра там проживає (надавши їй квартиру в новому будинку). Крім цього, створити „Фонд Івана Світличного”, а кошти, які туди надходитимуть, витратити на створення музею та упорядкування й видання в повному обсязі літературної і наукової спадщини цього видатного і справжнього українця, який дуже відрізнявся і від сьогоднішніх „общєчєловєків”, і від „професійних українців”.
Дуже прикро констатувати, що Іван Світличний, котрий стояв біля витоків українського національного відродження, і досі не поцінований достойно, а його творчість не здобула належної поширеності серед українського народу.
Наразі, можливо, і не варто перейменовувати саме вулицю Уманську, оскільки ця адреса вже увійшла до анналів історії, як адреса фундаторів руху шестидесятників. Проте поруч з будинком Світличних знаходиться вулиця Іскрівська, яка вже давно проситься на перейменування. То ж чи знайде час і можливість сучасне керівництво України і столичного Києва, щоб позитивно вирішити це питання?
До речі, на мою думку, перейменування вулиці Іскрівської на вулицю Івана Світличного має відбуватися у контексті подібного вшанування пам’яті Валерія Марченка, Юрія Литвина, Олекси Тихого, Сергія Набоки, Романа Корогодського, Леоніда Кисельова... Звичайно, я назвав не всіх. Слава Богу, що вулицю Василя Стуса ми вже у Києві маємо. Ці славні сини України багато зробили для прискорення часу настання незалежності Української держави.
Крім того, варто було б вирішити питання встановлення пам’ятника видатному українському поету і одному з чільних учасників українського національного руху опору радянській комуністичній системі Василю Стусу в Академмістечку, на перетині проспекту Палладіна та бульвару Вернадського. А пам’ятник Івану Світличному можна встановити недалеко від будинку, де колись він жив, у сквері, котрий знаходиться між вулицею Адама Міцкевича і кінотеатром „Супутник”.
Я думаю, що Українська держава має знайти кошти для увічнення пам’яті своїх героїв. Ці славетні люди боролися за вільну Україну, поклали за її майбутнє своє життя, і ми мусимо зробити все можливе для того, щоб увічнити світлу пам’ять цих видатних українських достойників. І не лише тих, хто жив у козацькі часи, а й наших старших сучасників.
А життя йде далі. Власне, так було, так є і так завжди буде... вулиці мінялись, видозмінювалися, росли, і так само змінюватимуться і надалі. А на тому місці, де зараз стоїть „лисий пам’ятник” кату українського (і російського, до речі, також) народу Леніну, колись стоятиме пам’ятник четвертому чи п‘ятому президенту України – тому, котрий буде спроможним наповнити українську незалежність конкретним змістом.
Віктор Каспрук
<<Вернуться в раздел
Добавить комментарий
|
